Главная Политэкономия Політична економія - Бєляєв О.О.

Політична економія - Бєляєв О.О.

Тема 1 ПРЕДМЕТ І МЕТОД ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ

Життя будь-якого суспільства, його членів безгранично різноманітне. До кола його інтересів потрап-ляє не лише матеріальне (виробництво матеріальних благ — житла, одягу, їжі тощо), а й нематеріальне (культура, наука, мистецтво, медицина, навчання, спорт). Звичайно економічні потреби, інтереси і цілі людини переважають. Отже, є така сфера діяльності, що лежить в основі існування всього суспільства в цілому і кожної людини зокрема, незалежно від того, де вона живе і чим займається. Це — економічна діяльність, без якої неможливі всі інші види існування. Для будь-кого з «homo sapiens» аксіоматичним є те, що перед тим, як займатися політикою або мистецтвом, наукою або релігією, потрібно мати їжу, одяг, дах над головою і т. д.

Прагнення людини пізнати сутність економічних процесів пояснюється не тільки віковим потягом до самопізнання або жагою проникнення в глибини таємниць Всесвіту. Оволодіння основами економічних знань продиктовано практичними потребами суспільного життя, спрямованістю його розвитку в потрібних для людини напрямах, прогнозованістю тенденцій його еволюції.

§ 1.Зародження і розвиток політичної економії

Економічна думка виникла одночасно з появою людини. Першими економічними узагальненнями, які дійшли до нас, є написи на єгипетських пірамідах, звід законів царя Хаммурапі у Вавілонії, і т. д. У них деталізовані податкова система, громадські роботи, різноманітні штрафи та ін. Перша спроба теоретично осмислити і більш-менш системно викласти економічні проблеми була здійснена великим мислителем стародавніх часів, філософом, вчителем і наставником Олександра Македонського — Арістотелем. Він зацікавився двома ключовими проблемами економічної науки того часу — ефективним використанням майна в рабовласницькій латифундії і здійсненням справедливого (еквівалентного) обміну. Арістотель робить надзвичайні для свого часу відкриття і порушує проблему раціонального використання багатства, вперше формулює поняття суспільного поділу праці, еквівалентного обміну і навіть мінової вартості, попиту і пропозиції, споживання і потреб.

Перші політекономічні теорії

Становлення і розвиток економічної науки тісно пов’язані з прогресом капіталістичного способу виробництва. Цей суспільний лад з самого початку (епоха первісного нагромадження капіталу) порушував перед молодою економічною наукою проблему за проблемою. Саме тоді починається формування фундаментальної політичної економії як самостійної науки. Першими гідний внесок у розвиток політичної економії зробили меркантилісти (від італ. merkante — торговець, купець), які вважали, що суспільне багатство нарощується у сфері обігу — торгівлі. Меркантилісти визначили з цих позицій дві економічні проблеми, які необхідно було вирішити: 1) розвиток зовнішньої торгівлі і встановлення торгового балансу країни; 2) визначення природи грошей і рівня відсотка. На їх думку, багатство країни пов’язано з максимальним нагромадженням золота і срібла (дорогоцінних металів) за допомогою ефективної зовнішньої торгівлі, тобто перевищення вивезення товарів з країни над їх ввезенням. Меркантилісти вважали природною властивістю дорогоцінних металів бути грошима. Звідси — їх помилкове уявлення про те, що товари мають вартість таку, скільки за них можна обміняти золота і срібла. Отже, розмір вартості товару залежить від того, скільки зазначених металів можуть дати за нього.

Антуан де Монкретьєн (1575—1621) може вважатися одним з найталановитіших економістів — представників меркантилізму. Саме він вперше вжив термін «політична економія», подарувавши тим самим назву новій науці. У цілому ідея меркантилізму зводиться: в економічній політиці — до масового нагромадження дорогоцінних металів у країні і державній скарбниці; у теорії — до пошуків економічних закономірностей у сфері обміну (торгівлі, грошовому обігу).

Величезний внесок у розвиток поглядів меркантилістів зробили Томас Ман (1571—1641), Дейвід Юм (1711—1776) — видатний філософ XVIII ст., Уільям Петті (1623—1687) — фундатор трудової теорії вартості. Головною заслугою меркантилістів було те, що вони здійснили першу спробу осмислення загальноекономічних завдань на рівні всієї національної економіки. Вона не вдалася, але послужила відправною точкою для наступної хвилі економістів-фізіократів.

Фізіократи (від грец. physis — природа і kratos — влада) порівняно з меркантилістами зробили величезний крок вперед у розвитку економічної науки. Вони перенесли проблему походження багатства (додаткового продукту та його вартості) зі сфери обігу в сферу виробництва. Обґрунтування такої зміни об’єкта економічного дослідження стало прогресивною економічною концепцією того часу. Франсуа Кене (1694—1774) — «батько» фізіократів — виходив з принципу еквівалентності обміну. Оскільки обмінюватися можуть тільк и рівновеликі вартості, тому він писав, що обмін або торгівля не породжують багатств і здійснення обміну нічого, виходить, повністю ще не пояснює. Якщо це так, то джерело багатства треба шукати поза сферою обігу, тобто у виробництві. Дане міркування настільки ж геніальне, як і просте, призвело Кене ще до одного відкриття, достатньо важливого для того часу. Якщо наведене міркування вірно, а це так, на думку вченого, то товари на ринок надходять із заздалегідь заданою ціною. Отже, гроші виконують тільки функцію засобу обігу, і їх нагромадження не є дійсним багатством. Більше того, вилучені з обігу через нагромадження, вони перестають виконувати свою корисну суспільну функцію.

І хоча фізіократи вбачали єдиною сферою виробництва, де створюється національне багатство, сільське господарство, а єдиною формою додаткового продукту — земельну ренту, їхній внесок у розвиток політичної економії можна вважати істотним.

За всіх часів розвитку політекономії як науки нерозв’язною здавалась проблема, пов’язана з характеристикою суспільного відтворення. На рівні індивідуального виробника все виявлялось досить простим: йому необхідно було купити засоби виробництва, робочу силу, організувати виробництво, а готову продукцію реалізувати. Ці питання економічна наука швидко і вичерпно пояснила. Проте щоб відтворний процес здійснювався у масштабах усього суспільства, щоб усі виробники придбали основні засоби виробництва та реалізували виготовлений продукт, а всі споживачі водночас мали такий дохід, щоб купити цю продукцію, дане завдання вважалося таким, що не має вирішення. За всю історію розвитку економічної науки це питання, хоча й порушувалося багатьма економістами, вперше пояснювалося Ф. Кене в його відомих «Економічних таблицях», в яких була продемонстрована принципова схема можливостей суспільного відтворення.

Поряд із Ф. Кене істотний внесок у розвиток вчення фізіократів внесли Анн Робер Жак Тюрго (1727—1781), Дюпон де Немур (1739—1817) — засновник і нині існуючої однієї з могутніх американських корпорацій.

Меркантилісти і фізіократи підготували подальший розквіт економічної думки, коли вона по суті не тільки сформувалася як єдина, цілісна наука, а й знайшла відповіді практично на більшість питань, поставлених швидко прогресуючим капіталізмом. Настала епоха класичної політичної економії.

Класична політична економія

Піонером класичної політичної економії можна вважати англійського економіста Уільяма Петті, який уперше у 1662 р. вивів сентенцію, що джерелом будь-якого багатства є праця. Отже, економічна думка наново відкриває забуту ідею Арістотеля. З іншого боку, У. Петті розрізняє дві сторони ціни: одна, що постійно змінюється залежно від ринкової кон’юнктури, — ринкова ціна; інша, природна, що не змінюється вже після виробництва, — вартість товару. У. Петті науково послідовний, тож у своїх дослідженнях він виходить тільки з того положення, що праця є «утриманням» вартості.

Великий внесок У. Петті зробив у теорію грошей. Вчений визначив їх як товар, що має трудове походження, тому й виступає загальним еквівалентом. Отже, вартість самих грошей залежить від кількості праці, витраченої на їх виробництво. Вперше в економічній науці У. Петті порушив питання про кількість грошей, необхідних в обігу.

Особливе місце в розвитку економічної науки належить Адамові Сміту (1723—1790) — класику політичної економії. Його чільне місце в економічній науці визначається тим, що він уперше виклав економічну теорію як цілісну науку, у взаємозв’язку всіх її головних елементів.

Розробляючи економічну теорію в цілому і спираючись на трудову теорію вартості, А. Сміт відкриває дві сторони товару — вартість і споживчу вартість (корисність) і наводить відмінності між ними. Важливим кроком у розвитку теорії вартості було розмежування ним простої і складної праці, а, отже, визначення підґрунтя для зіставлення різноманітних форм праці. А. Сміт високо оцінив значення поділу праці і спеціалізації як чинників розвитку продуктивних сил. На цій основі він розробив теорію порівняльних переваг і дійшов у результаті до геніального висновку в теорії обміну. За Смітом, обмін і еквівалентний, і взаємовигідний. Отже, можуть обмінюватися не тільки еквіваленти за вартістю, але й однакові, суб’єктивно оцінені корисності.

Одне з найістотніших відкриттів А. Сміта полягає у визначенні ним вартості робочої сили і відмінностей її від вартості, яку ця робоча сила створює. А. Сміт дуже наблизився до розгадки таємниці виробництва додаткового продукту і додаткової вартості, оскільки сформулював висновок, що створювана робочою силою вартість більша, ніж вартість самої робочої сили. Отже, товари обмінюються вже не просто пропорційно витратам праці, а пропорційно витратам виробництва.

Славу одного з кращих економістів усіх часів А. Сміту принесла загальна теорія ринку, особливо щодо механізму його функціонування. Він переконливо обґрунтував, що кожний господарюючий суб’єкт, переслідуючи свою особисту мету, досягає тим самим і суспільних цілей. Його ідея «невидимої руки ринку» є не що інше, як пояснення механізму саморегулювання ринкової системи. Дія «невидимої руки» ринкових стимулів спрямовує діяльність людей таким чином, щоб вони приносили користь усім. Це є, на думку багатьох економістів, найбільш вагомим внеском А. Сміта в економічну науку, оскільки вона по суті означає, що ніхто не зможе досягти добробуту, не зможе створити багатства, якщо попередньо не задовольнить якоїсь суспільної потреби. А. Сміт тут чітко та ясно сформулював капіталістичну ідеологію.

Подальшого розвитку класична політекономія набула у працях англійського економіста Давіда Рікардо (1772—1823). Він «очистив» економічну науку від багатьох помилок попередників і звільнив трудову теорію вартості від внутрішніх суперечностей. Економічна теорія предстає у Д. Рікардо у вигляді послідовної, логічної концепції, якій властива насамперед об’єктивність. Вчений вперше охарактеризував поняття суспільно необхідних витрат праці на відміну від індивідуальних і обґрунтував, що вартість визначається саме ними. Таким чином, він майже підійшов до відкриття закону вартості. Істотним внеском Д. Рікардо в економічну науку було і пояснення процесів перенесення вартості засобів виробництва на готовий продукт. Він показав, що в процесі ство-рення вартості бере участь жива праця, проте до складу вартості готового продукту входить ще й перенесена вартість засобів виробництва. Крім того, Д. Рікардо вирішив багато конкретних економічних проблем: від розрахунків економічної ефективності міжнародної торгівлі і теорії порівняльних переваг до визначення «мінімального рівня заробітної плати» та прожиткового мінімуму. Заслуга Д. Рікардо полягає ще й у тому, що він виклав політичну економію в суворій логічній послідовності, надавши їй системного вигляду на тому рівні розвитку, на якому вона тоді перебувала.

Засади марксистської політекономії

Особливе місце у формуванні і розвитку політичної економія належить К. Марксу (1818—1883) і марксизму в цілому. І якщо на Заході К. Маркс (як філософ та економіст) вважається видатною особистістю другого тисячоліття, то в постсоціалістичних країнах економічні, політичні й ідеологічні концепції формування суспільств з перехідною економікою базуються виключно на засадах антимарксизму, що свідчить про їх однобоку заідеологізованість.

Особливість марксизму як економічного вчення полягає в тому, що постійно задля його дослідження застосовувався один і той самий метод — діалектичний матеріалізм. Тобто суть марксизму — в діалектиці, у розвитку. Жодна економічна категорія не є статичною, вона розвивається так само, як еволюціонує саме людське суспільство. Отже, й економічну теорію в цілому потрібно розглядати діалектично. Тож К. Маркс, беручи на озброєння гегелівські закони діалектики, підводить під них матеріалістичний ґрунт. Цей метод призвів філософа до матеріалістичного розуміння історії, що дозволило йому науково обґрунтувати роз-виток людського суспільства як закономірну послідовну зміну одного способу виробництва іншим. Паралельно він відкриває закон відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил.

У праці «До критики політичної економії» К. Маркс доводить до досконалості трудову теорію вартості: відкриває двоїстий характер як праці, що створює товар, так і самого товару; розглядає еволюцію появи і сутність грошей, їх роль у товарному господарстві; розкриває необхідність перетворення товару на гроші внаслідок того, що суспільний характер праці, втіленій в товарі, може виявлятися тільки в обміні; формулює умови і риси товарного виробництва; характеризує суперечності найпростішої економічної «клітини» капіталізму — товару.

Теорію вартості К. Маркс розробляє далі в «Капіталі». Тут він і обґрунтовує суперечності між визначенням вартості товару відповідно до витраченого часу на його виготовлення і цінами, які складаються реально в капіталістичному господарстві. Принципові зміни у ціноутворенні пов’язані з переходом від простого товар-ного виробництва до капіталістичного. К. Маркс аналізує конкуренцію і характеризує два її види: внутрішньогалузеву і міжгалузеву. Остання призводить до формування «ціни витрат виробництва», що стає кульмінаційною точкою коливання ринкових цін. К. Маркс формулює закон формування ринкової вартості і закон середньої норми прибутку й ціни виробництва. Теорії середньої норми прибутку і «ціни витрат виробництва» являють собою розвиток теорії вартості на конкретнішому рівні дослідження.

Далі К. Маркс наводить визначення капіталу та аналізує його структуру як з погляду ролі його складових у створенні вартості, так і з точки зору їх обороту.

Проте найвагомішим відкриттям К. Маркса вважається розгадка секрету виробництва додаткової вартості. Вперше в економічній науці був чітко відслідкований механізм виробництва прибутку як цілком природний результат процесу капіталістичного виробництва. Далі К. Маркс послідовно розкриває сутність заробітної плати та її форми, механізм нагромадження капіта-лу, його кругообіг та оборот. Особливе місце в економічній теорії Маркса займає розкритий їм механізм суспільного відтворення, що, на думку американського економіста Б. Селігмена, є його найзначнішим відкриттям. Потім Маркс наводить пояснення форм земельної ренти і тут розв’язує завдання, ще ніким не вирішене, — він розробляє механізм виробництва і розрахунку розміру абсолютної ренти, пояснюючи водночас і природу «ціни» землі.

Лише перелік відкриттів К. Маркса зайняв би десятки сторінок. Так, вчений довершено розкрив анатомію капіталістичного суспільства в його діалектичному розвитку, з усіма суперечностями, класовою боротьбою, його творчим і руйнівним потенціалом. Проте ідеї К. Маркса про чисто експлуататорський характер капіталістичного ладу, тим більше про поглиблення і розвиток цих рис, що виявляється нібито в посиленні абсолютного та відносного зубожіння робітничого класу, а також про остаточну загибель капіталізму виявилися помилковими і не підтвердилися історією. У своїй сутності дані його висновки залишилися в полоні власних класових поглядів, у чому він часто звинувачував своїх ідейних і теоретичних суперників, а бажане видавав за дійсне. Геніальний діалектик, матеріаліст, що довів природну спроможність капіталізму до відтворення, не побачив у цій спроможності можливостей його трансформації та вдосконалення.

Основні сучасні економічні теорії

Сучасні економічні теорії в основному представлені західними економістами, для яких у XX ст., особливо в останні 40—50 років, притаманна спрямованість на вирішення конкретних економічних проблем. Західній економічній думці властиве і поглиблення її прикладного характеру. Зокрема, в останні 50 років економісти світу завзято працювали над розв’язанням транспортної проблеми і міжгалузевого балансу, пом’якшенням наслідків економічних криз і досягненням бездефіцитного бюджету, над приборканням інфляції та зменшенням безробіття тощо. У ході вирішення цих питань починає викристалізовуватися нова структура економічної теорії. Якщо раніше політична економія та економічна теорія були ідентичними, то поступово, починаючи вже з Альфреда Маршалла (1842—1924), ці два поняття розходяться. Політична економія, так само, як і на початку виникнення, посідає фундаментальні позиції в економічній теорії, а остання перетворюється нині на загальну економічну теорію, особливо в прикладній її частині, що вирішує конкретні завдання. Отже, сьогодні можна засвідчити наявність ще двох самостійних наук: мікроекономіки та макроекономіки.

Проте сучасна західна економічна наука пов’язана не тільки з розвитком теорій мікро- і макроекономіки. Найвидатніші зарубіжні вчені завжди були зайняті глобальними і фундаментальними політико-економічними проблемами. Так, Дж. Бернхем і С. Чейз розробляли теорію народного капіталізму, М. Мінз — теорію колективного капіталізму, Дж. М. Кейнс — теорію регульованого капіталізму, А. Вагнер, В. Зомбарт, П. Самуельсон — теорію змішаної економіки, У. Ростоу, Р. Арон, Дж. Гелбрейт — теорію індустріального суспільства, Л. Ерхард — теорію соціального ринкового господарства і т. д.

Видатне місце в сучасній економічній думці належить Дж. М. Кейнсу (1883—1946) — основоположнику теорії регульованого капіталізму. На відміну від багатьох своїх сучасників, Дж. М. Кейнс достатньо критично проаналізував капіталістичну економіку і дійшов до нестандартного на той час висновку, що вона далека від приписуваної їй гармонії. Він вважав: капіталізм занадто марнотратний, не повністю використовує можливості виробничих, у т. ч. й трудових ресурсів, внаслідок чого значна частина його економічного потенціалу не приносить очікуваних результатів. Суспільство в цілому явно зазнає збитків, отже, воно повинно спрямувати свої зусилля на розв’язання даної проблеми.

З іншого боку, на думку Дж. М. Кейнса, найзначнішою хибою сучасного капіталізму є надмірна нерівність у розподілі прибутків. Центральною ідеєю Кейнса стала думка про те, що капіталізм вільної конкуренції вичерпав себе, він уже не піддається саморегулюванню. Ось чому в інтересах усіх економіка має регулюватися державою.

Вченим був розроблений конкретний механізм подібного регулювання. Його важелі зазначалися Дж. Кейнсом у самій назві його основної праці «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей». Держава, на думку Кейнса, регулюючи зайнятість, забезпечує велику соціальну стабільність капіталістичної економіки, роблячи доступнішим кредит, допомагає діловим людям виходити зі складних ситуацій, зумовлених кон’юнктурою, турбується про міцність і сталість грошей, жорстко регулюючи їх кількість в обігу, переборює інфляцію, робить бізнес прогнозованішим. Крім того, Кейнсом були розроблені: конкретні форми регулювання залежно від чинників ринку; теорія мультиплікатора, а також вмонтованих стабілізаторів в економіку.

Дж. М. Кейнс вважається одним з найвидатніших економістів XX в. У той же час він замикає ряд чотирьох великих економістів, що складають вершину економічної думки, — А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс, Дж. М. Кейнс. Розроблена ж ним теорія державного регулювання капіталістичної економіки по праву дістала назву, що походить з його імені, — кейнсіанство.

Кейнсіанство відіграло виняткову роль у стабілізації капіталістичної системи, проте в даний час позиції його не такі однозначні. Панацеєю для капіталістичної економіки воно не стало, тому нині має багато супротивників. З’являються неокласичні теорії вільного ринкового господарства, на думку прихильників яких капіталістична ринкова система через ціни і конкуренцію спроможна таки до саморегулювання. Практика ж показує, що немає жодної розвинутої індустріальної держави, чия економіка істотно і масштабно не регулювалася б державою.

Оста ннім словом у сучасній економічній думці Заходу вважається монетаризм — теорія, розроблена американським економістом Мілтоном Фрідменом, так звана «чиказька школа». Автор одержав за цю теорію Нобелівську премію. Прихильниками монетаризму гроші розглядаються як вирішальний чинник суспільного відтворення (звідси й назва теорії).

Таким чином, монетаризм являє собою економічну теорію, що ґрунтується на вирішальній ролі грошей (грошової маси) в економіці в цілому, і особливо у формуванні цін та регулюванні інфляції. Саме тому монетаристи, виступаючи проти державного втручання в економіку, визнають роль держави тільки в контролі над грошовою масою й в управлінні емісією грошей, державним бюджетом, а також у підтримці достатньо високого рівня позичкового процента. Монетаристи виходять з існуючої взаємодії кількості грошей і наявного прибутку, оскільки вона економічно закономірна, природна, і виступають проти будь-якого соціального захисту населення. Соціальна політика, на думку М. Фрідмена, призводить до демотивації економічної діяльності людей і врешті-решт погіршує, а не покращує економічне становище як країни в цілому, так і окремих її громадян.

Держава має дуже обережно підходити до монетарної політики. Гроші — інструмент надзвичайно тонкий і ранимий. Якщо згадана політика не врахує динаміки хоча б одного чинника, регулювання грошово-кредитної сфери здатне вщент розстроїти грошовий обіг, тому необхідно обмежити економічні функції держави, скоротити державні витрати і зменшити питому частку державного сектора. Держава може регулювати тільки те, що їй реально і передбачено вдасться — дисконтну ставку. Кількість же грошей в обігу повинно визначатися не за Марксом або Кейнсом, а за конкретним статистичним матеріалом на даний момент, виходячи з того, що

MV = PQ (за М. Фішером),

де М — грошова маса (пропозиція грошей);

V — швидкість обігу грошей;

Р — рівень цін (середня ціна);

Q — обсяг (кількість) товарів і послуг.

Цю рівність треба постійно підтримувати. Монетаристи стверджують, що V — швидкість обігу грошей — це величина відносно стабільна. Саме тому кількість грошей (М) є тим фактором, який здійснює вирішальний вплив на обсяг реалізованого продукту. (P ? Q).

Неолібералізм як економічна теорія розроблена в основному західнонімецькими економістами В. Ойкеном, Л. Ерхардом і їх послідовниками. Головні вихідні пункти зазначеної теорії полягають у тому, що:

• Приватна власність є фундаментом підприємницької діяльності, реалізації людської свободи, мотивацією повсякденної діяльності людини.
• Вільна конкуренція — це основа розвитку процвітаючої ринкової системи.
• Держава має захищати приватну власність і вільну конкуренцію на основі антитрестівської політики.
• Держава як верховний суддя має задавати «правила гри» для всіх суб’єктів економічної діяльності і суворо контролювати дотримання зазначених правил. У той же час держава не повинна втручатися в механізм конкуренції. Конкуренція — наскільки це можливо, планування — наскільки необхідно — ось критерій неолібералізму.
• І державою, і підприємцями, і організаціями повинна проводитися одна політика — політика реалізації соціальних гарантій і соціальної захищеності всіх членів суспільства. Кожний трудівник має бути впевнений у тому, що буде забезпечений роботою, мати гарантовані заробітну плату, пенсію тощо. Тоді суспільство буде стабільне, динамічне, а його економіка являтиме собою соціальне ринкове господарство.

Наявність чисельних різноманітних наукових шкіл сприяє розвитку економічної думки в цілому. У той же час визнання тієї або іншої наукової школи у визначений історичний період відбувається через те, що практика господарського розвитку змінює своє русло. Успіх певної наукової школи залежить не від того, наскільки вона правильна чи довершена, а якою мірою вона співвідноситься з мінливою дійсністю. Тому жодне економічне вчення не є догмою. Зрозуміти природу і функціонування господарської системи, що склалася в результаті всіх змін у суспільстві, неможливо з позиції будь-якого з окремих напрямів економічної науки. Сьогодні актуальне прислів’я, що попереджає: не можна складати всі яйця в один кошик. Необхідно культивувати всі наукові школи, навіть полярні за поглядами, щоб їх синтез дозволив діяти в унісон з потребами часу. Різноманіття наукових шкіл стимулює виховання нових генерацій учених, формування найбільших центрів економічних досліджень, таких як економічні школи Чиказького і Каліфорнійського університетів, Масачусетського технологічного інсти-туту (США); Кембриджського та Оксфордського університетів, Лондонської школи економіки (Великобританія); Паризької Сорбонни (Франція) та ін. З середовища цих наукових центрів вийшло багато видатних вчених-економістів сучасності, у тому числі Нобелівських лауреатів, праці з економіки яких, набувши ознак різноманітних наукових шкіл, в цілому відображають два основних напрями сучасної економічної думки — неокейнсіанство і монетаризм. Перший напрям на сьогодні уособлює відомий американський економіст П. Самуельсон, що намагається осучаснити пос-тулати Дж. Кейнса про відповідальність держави за стан еконо-міки. Другий напрям, представлений Чиказькою школою, очолює М. Фрідмен, який сподівається на чудодійну роль ринкових сил. Одночасно триває пошук точок перетину цих двох напрямів, щоб уникнути одностороннього тлумачення економічних процесів, що розвиваються (Ф. Модильяні). Проте йдеться не про розробку «єдності думок» в економічній науці, а про пошук шляхів, наближення теоретичних узагальнень до реальних процесів господарської діяльності і життя суспільства в цілому.