Главная Финансы Книги Фінанси (теоретичні основи) - Грідчіна М.В.

Фінанси (теоретичні основи) - Грідчіна М.В.

1.2. Структура й загальна характеристика фінансової системи

Фінансові відносини у країні, маючи різноманітні форми вияву, разом утворюють цілісну фінансову систему, кожна ланка якої є носієм певних властивих їй фінансових відносин, що реалізуються у створенні та використанні відповідних грошових фондів. Усі ланки фінансової системи в сукупності відображають державний устрій країни, характеризують ступінь розвиненості її грошових, кредитних, валютних та інших відносин.

Таким чином, фінансова система — це сукупність взаємопов'язаних ланок, кожна з яких, з одного боку, є носієм властивих їй фінансових відносин, з іншого — перебуває в певному зв'язку з іншими ланками системи. Тому фінансова система має певну чітку структуру, завдяки якій, розглядаючи кожну з ланок, можна дістати комплексне уявлення про фінансову систему загалом.

Фінансова система визначається як сукупність, з одного боку, певних сфер фінансових відносин, з іншого — різних інститутів, що забезпечують функціонування, взаємодію цих сфер і процес управління ними.

В узагальненому вигляді фінансова система країни (відповідно до основних суб'єктів фінансових відносин — держави, підприємства і населення) — це сукупність трьох сфер фінансових відносин: державних фінансів, фінансів підприємств і домогосподарств. Модель фінансової системи подана на рис. 1.4.

Рис. 1.4. Структура фінансової системи

Наведена модель визначає загальні взаємозв'язки основних сфер фінансових відносин. Але динамічні зміни в соціально-економічному житті ускладнюють фінансові процеси, що, у свою чергу, позначається на складі фінансової системи (з'являються нові фінансові інститути) і змісті її окремих ланок. У фінансовій системі окремі підсистеми вирізняються за такими ознаками:

• наявністю власної фінансової бази, що утворюється на основі первинних доходів суб'єктів економічних відносин;

• функціональним призначенням кожної підсистеми, що забезпечує фінансування витрат для досягнення конкретних специфічних цілей (для суб'єктів господарювання це виробництво та реалізація товарів і надання послуг з метою отримання прибутку та збільшення капіталу; для працівників — задоволення матеріальних і духовних потреб індивіда, сім'ї; для держави — задоволення суспільних потреб, соціальна підтримка і захист економічно неактивного населення та безробітних); • єдністю та взаємодією підсистем, що визначаються спільністю джерела первинних доходів (ВВП) і фінансової політики, спрямованої на узгодження інтересів суб'єктів економічних відносин, а також взаємоузгодженістю їх фінансових планів і балансів. В Україні нині фінансова система реформується в напрямі посилення суспільного значення соціальних страхових фондів. Зокрема, основами законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, прийнятими Верховною Радою України в січні 1998 р., передбачено запровадження п'яти видів такого страхування: пенсійного; медичного; у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності; на випадок безробіття; від нещасних випадків на виробництві.

Формування та використання коштів загальнообов'язкового державного соціального страхування здійснюються на принципах солідарності. Для цього створено систему цільових централізованих фондів як некомерційних самоврядних організацій, управління якими здійснюється на паритетній основі державою, представниками застрахованих осіб і роботодавців.

Загальнообов'язкове державне соціальне страхування вже має міцну власну фінансову базу, яку за обсягами можна порівняти з доходами бюджетної системи України. Наприклад, у 2000 р. бюджет Пенсійного фонду дорівнював майже 42 % державного бюджету, або 9 % ВВП. Наявні також інші ознаки, за якими виокремлюється сфера фінансів страхування: цільове фінансування витрат, пов'язаних зі специфічним характером різних видів страхування; єдність і взаємодія з іншими підсистемами, що визначається формуванням страхових фондів у процесі перерозподілу доходів держави, підприємств, населення. Тому сучасну фінансову систему України можна уявити як сукупність державних фінансів, фінансів підприємств (установ, організацій), фінансів домогосподарств і фінансів страхування, завдяки цим ланкам формується, розподіляється та перерозподіляється основна частина коштів централізованих і децентралізованих грошових фондів країни (рис. 1.5).

Рис. 1.5. Ланки сучасної фінансової системи України

Державні фінанси — основний елемент структури фінансової системи. Його складовими є державний бюджет (основний фінансовий план держави за доходами та видатками), місцеві бюджети, державні цільові позабюджетні фонди і державний кредит.

Кожна складова державних фінансів виконує певні функції і забезпечує здійснення відповідної фінансово-економічної політики, сприяє розв'язанню певних соціальних проблем, підтримує розвиток культури та мистецтва. Один з основних напрямів дії державних фінансів полягає в узгодженні інтересів усіх членів суспільства і секторів економіки.

Значну частину своїх функцій держава виконує завдяки державному бюджету. Його стан і структура як у дохідній, так і у витратній частині характеризують загальний соціально-економічний стан держави.

Другою за значенням ланкою державних фінансів є система місцевих фінансів з відповідними їм бюджетами.

Держава як суб'єкт ринкової економіки не тільки формує і реалізує стратегічні плани соціально-економічного розвитку, а й сама є безпосереднім учасником господарської діяльності. Об'єктами державної власності у країнах з розвиненою ринковою економікою стають переважно непривабливі для приватного бізнесу підприємства, які потребують великих капіталовкладень, або ті, що лише у віддаленій перспективі можуть стати окупними. Серед них транспортні та оборонні підприємства, підприємства зв'язку та ін. Частина таких підприємств належить державі, а частина є акціонерними товариствами, контрольний пакет акцій яких належить державі.

Різновидом державного підприємництва слід вважати й надання концесій (оренду на комерційній основі природних і виробничих ресурсів, що належать державі).

Державні позабюджетні цільові фонди — це форма перерозподілу й використання фінансових ресурсів, що залучаються державою для фінансування окремих суспільних споживачів і комплексно витрачаються на основі певної їх самостійності. У західних країнах кількість таких фондів коливається від 30 до 80.

За цільовим призначенням державні позабюджетні фонди поділяються на загальноекономічні та спеціального призначення. Порядок їх формування та використання регламентується чинним законодавством.

В Україні до державних позабюджетних цільових фондів належать Пенсійний фонд, фонди загальнообов'язкового державного соціального страхування, фонди захисту довкілля, приватизації, підтримки підприємницької діяльності та ін. Вони формуються за рахунок чітко визначених джерел і істотно підвищують маневреність фінансової системи, забезпечуючи реалізацію стратегічних напрямів економічної та соціальної політики держави.

Фінанси підприємств, організацій, установ — це економічні відносини на рівні окремих суб'єктів господарювання (юридичних осіб), пов'язані з формуванням, розподілом та використанням коштів у процесі здійснення господарської діяльності. Фінанси підприємств відіграють важливу роль не тільки у фінансовій системі, а й у забезпеченні ефективного економічного та соціального розвитку країни: • за їх рахунок формується найбільша частина фінансових ресурсів,які концентруються державою для централізованого фінансування різноманітних суспільних потреб;

• вони створюють необхідний фінансовий базис для забезпечення неперервності виробничого процесу, спрямованого на задоволення попиту на товари та послуги;

• система фінансів підприємств сприяє формуванню фінансового потенціалу їх розвитку відповідно до стратегії підприємств на різних стадіях їх життєвого циклу;

• за їх допомогою підприємства децентралізовано розв'язують соціальні завдання розвитку суспільства, оскільки частина сформованих підприємствами фінансових ресурсів спрямовується на споживання;

• вони уможливлюють ефективне використання грошових заощаджень населення, тобто їх можна інвестувати в акції, облігації та інші дохідні фінансові інструменти;

• вони сприяють раціоналізації обігу коштів у країні, забезпечуючи ефективне їх використання у процесі функціонування економіки.

Важливою складовою фінансів підприємства є реалізація відносин "держава — підприємство", які схематично зображено на рис. 1.6.

Рис. 1.6. Економічні відносини "держава — підприємство"

За допомогою державних послуг (дотацій) реалізується політика сприяння економіці для підвищення її ефективності, а податки та збори є інструментом підтримки конкурентної боротьби.

Як бачимо з рис. 1.6, відносини "держава — підприємство" багатогранні. З одного боку, держава, здійснюючи певні організаційно-політичні заходи, визначає межі підприємницької діяльності, регулює економічне життя країни (активізуючи або стримуючи ділову активність), стимулює розвиток конкуренції. З іншого боку, держава сама є підприємцем. На неї припадає близько третини всіх вироблених товарів і наданих комунальних послуг. Отже, держава є водночас і провідником, і носієм своєї політики.

Складовими фінансів підприємств є відносини "підприємство — підприємство", "підприємство — комерційні посередники", "підприємство — банк", "підприємство — структурні підрозділи", "підприємство — працівники" та ін.

Фінансові процеси, що відбуваються на підприємстві, відображаються у фінансовому плані, складеному у формі балансу доходів і витрат. Цей план, у свою чергу, відображає зміст фінансових процесів, що опосередковують усі напрями діяльності суб'єкта господарювання.

Фінанси населення (домогосподарств) — це економічні відносини, пов'язані з формуванням, розподілом та використанням грошових фондів, створених з особистих доходів населенням. Фінанси домо-господарства виражаються у формі його бюджету; якщо доходи перевищують видатки, з'являється можливість заощаджувати, а отже, здійснювати інвестування, поповнювати страхові фонди і здійснювати підприємницьку діяльність. Основними доходами домогос-подарств є заробітна плата, рента, прибуток від підприємницької діяльності, орендна плата, проценти, дивіденди, пенсія, субсидія, стипендія, спадщина, виграші.

Розмір доходу суттєво впливає на життя людини та її родини. Зазначимо деякі аспекти такого впливу.

1. Матеріальний добробут. Здебільшого визначається трьома факторами: розміром доходу, рівнями цін і податків.

2. Можливості духовного розвитку. Збільшення доходів не обов'язково супроводжується збільшенням потреби в духовному розвитку, але гроші дають можливість купувати книги, займатися музикою, колекціонувати, подорожувати, відвідувати театри, музеї тощо.

3. Вплив на характер, манери, психологію, світогляд. Існує теорія, згідно з якою гроші можуть змінити людину, але в гірший чи кращий бік — залежить безпосередньо від людини. Усі люди не можуть отримувати однакові доходи, ідея абсолютної рівності нереалістична. У суспільстві об'єктивно складається диференціація людей залежно від отримуваних ними доходів. Доходи є неминучою і позитивною ознакою з точки зору економічного прогресу. Проте надто великий розрив між доходами людей спричинює появу в суспільстві великих проблем. Тому така диференціація має бути контрольованою.

Для виробництва, як відомо, потрібні певні економічні ресурси — фактори виробництва: праця, земля і природна сировина, капітал, підприємницькі здібності. Усі ресурси мають ціну, яка визначається багатьма чинниками. Продаючи ресурси, їх власники отримують певні грошові доходи.

Люди продають свою працю, отримуючи в обмін на цей ресурс заробітну плату, що перетворюється на дохід від реалізації людиною своїх фізичних та інтелектуальних здібностей створювати блага. Заробітна плата є основним доходом для більшості населення. її рівень визначають такі чинники: попит на працю; пропозиція праці; політика держави щодо оплати праці; політика профспілок.

Продаж землі та природної сировини дає їх власникам грошовий дохід у вигляді ренти — ціни за користування землею та іншими природними ресурсами, кількість яких лімітована. Кількість землі та природної сировини неможливо збільшити, тому пропозиція цього ресурсу не може перевищувати природний ліміт його запасу. Через це пропозиція є доволі пасивною.

Розмір ренти залежить переважно від попиту й визначається такими чинниками: зміною цін на продукцію, що виросла на певній ділянці землі; рівнем продуктивності, якого можна досягти на тій чи іншій земельній ділянці.

Необхідним елементом виробництва є капітал, який визначається як економічна категорія, що виражає суспільно-виробничі відносини способу виробництва, а також як грошові кошти, призначені для придбання засобів виробництва та робочої сили з метою одержання прибутку, розвитку й максимізації ринкової вартості підприємства. Власники капіталу отримують дохід на капітал, форми якого можуть бути різні: проценти, дивіденди, орендна плата тощо.

Організацію економічної діяльності бере на себе підприємець. Звичайно, він не робитиме це безплатно. За свої підприємницькі здібності він сподівається отримати грошову винагороду у формі прибутку — чистого доходу, який визначається як різниця між виторгом від реалізації продукції (робіт, послуг) і витратами, пов'язаними з підприємницькою діяльністю.

В Україні, як і в інших державах, окремі люди отримують доходи, не пов'язані ні з пропозицією економічних ресурсів, ні з передаванням їх у тимчасове користування. Це пенсіонери, інваліди, діти, переважна більшість студентів, безробітні. Усі вони мають особливий соціальний статус, який дає їм право отримувати певні доходи у вигляді пенсій, допомог, виплат, стипендій тощо.

Основні джерела і форми доходів домогосподарств подано в табл. 1.1.

Таблиця 1.1

Джерела і форми доходів домогосподарств

Визначальна роль у формуванні фінансів населення належить взаємодії домогосподарств і держави. Схематично фінансові відносини між ними зображено на рис. 1.7.

Рис. 1.7. Фінансові відносини між домогосподарством і державою

Трансферти — це особливий вид витрат з державного бюджету, пов'язаний з прямим перерозподілом доходів членів суспільства.

Держава збирає податки з підприємств і домогосподарств та передає частину їх доходів малозабезпеченим, дітям та інвалідам. Розмір трансфертів значною мірою визначається економічними можливостями держави і її соціально-економічною політикою.

З огляду на викладене основне завдання держави — підтримувати відносну соціальну рівність доходів населення. Адже в суспільстві, що функціонує на ринкових засадах, абсолютна рівність неможлива, тому держава в особі демократичних урядів має сприяти скороченню розриву в доходах домогосподарств. Великі доходи завдяки втручанню держави мають перерозподілятися через трансфертні платежі. Держава повинна визначати стратегічні напрями соціальної політики й соціального захисту на основі принципу соціальної справедливості. Але реалізація цього принципу не зводиться до перерозподілу, а потребує профілактичних заходів щодо попередження негативних виявів ринкової економіки (безробіття, збільшення диференціації в доходах населення, інфляція тощо).

Соціальний захист населення здійснюється за допомогою надання державою соціальних гарантій — зобов'язань перед членами суспільства щодо формування їхніх доходів, умов отримання певних товарів і послуг, створення робочих місць. До основних соціальних гарантій держави належать матеріальне забезпечення пенсіонерів, інвалідів та інших осіб, які з об'єктивних причин не в змозі забезпечити себе самостійно; створення умов для відтворення трудових ресурсів на певному соціально-економічному рівні (питання освітньої та професійної підготовки, рівень культури, здоров'я тощо); підтримка і захист тимчасово незайнятого населення.

Як держава реалізує соціальні гарантії — на яких умовах, за допомогою яких механізмів — залежить від багатьох обставин, серед яких можна виокремити такі:

• особливості соціально-економічної системи країни;

• стадії економічного циклу, що позначається на таких макроеконо-мічних показниках, як обсяг національного виробництва, рівень інфляції, безробіття;

• світогляд, партійна належність людей, які входять до складу уряду країни, місцевих органів влади;

• історичні традиції.

Основними способами реалізації гарантій є обов'язкове соціальне страхування і здійснення трансфертних платежів; державне фінансування соціальної сфери (освіти, медицини, культури тощо); визначення реальних стандартів малозабезпеченості та мінімального рівня доходів; регулювання відносин зайнятості.

Можна зазначити, що в Україні почалося формування системи соціального захисту, що ґрунтується на фінансуванні за рахунок страхових фондів. Наявність такої системи є відмітною ознакою високороз-винених країн із соціально орієнтованою ринковою економікою.

Фінанси страхування — це сукупність особливих замкнених пере-розподільних відносин, що виникають з приводу формування цільових фондів страхування за рахунок грошових внесків. Ці фонди призначені для відшкодування можливих втрат суб'єктів господарювання й населення. За таких умов економічна категорія страхування є складовою категорії фінансів. У країнах із соціально орієнтованою ринковою економікою такий підхід до страхування не випадковий. Страхові платежі становлять там значні суми.

В Україні, як і в інших постсоціалістичних країнах, страхова справа тільки починає розвиватися. Започатковано створення повноцінної системи фондів страхування. Зазначимо, що наявність у державі ефективної системи страхування визначає рівень розвиненості ринкових відносин і соціально-економічної захищеності громадян.

Складові фінансової системи України тісно взаємопов'язані та взаємозумовлені. Фінансовий стан кожного елемента цієї системи, з одного боку, залежить від фінансового стану інших елементів, з іншого — впливає на них.

Поряд з позитивними тенденціями розвитку фінансової системи України існують і дестабілізуючі фактори. Окремі ланки фінансової системи ще дуже слабкі.

Удосконалення фінансової системи України має ґрунтуватися на забезпеченні фінансової безпеки, зміцненні фінансової самодостатності її інститутів, фінансовій інтеграції України у світове співтовариство через активізацію її участі в діяльності міжнародних фінансових організацій на рівних з іншими країнами правах. На нашу думку, вдосконалення фінансової системи України можливе через здійснення комплексу заходів:

• чіткий розподіл фінансових ресурсів між центральними та регіональними органами влади як на стадії їх реформування, так і у процесі їх використання;

• розширення функцій, прав і можливостей регіонів з підвищенням їх відповідальності за результати діяльності;

• перегляд витратної частини державного бюджету (відмова від фінансування більшої частини виробничого сектора, особливо за тими напрямами, де є зацікавленість приватного капіталу);

• перегляд політики надання субсидій у напрямі їх скорочення, за винятком пріоритетних галузей (капіталомістких, зокрема сільського господарства);

• максимальне скорочення дотацій збитковим підприємствам;

• реструктуризація підприємств;

• формування необхідних централізованих резервів для їх використання замість залучення емісійних кредитів;

• чітка організація діяльності державного казначейства з метою контролю за надходженням коштів і їх цільовим використанням.