Главная Менеджмент Інформаційно-комунікаційний менеджмент у глобальному суспільстві - Бебик В.M.

Інформаційно-комунікаційний менеджмент у глобальному суспільстві - Бебик В.M.

Додаток 5.4.2 Справа про плагіат.

Справа про плагіат. Литвин, рік 1991. Далі буде?

Ми вже були вирішили залишити тему плагіату з боку глави президентської адміністрації — все одно немає сенсу. Про сам факт знає тільки проінформована інтернет-громадськість і нечисленний елітарний прошарок, що віддає перевагу "Дзеркалу тижня". Широка аудиторія так ніколи і не дізнається про те, що пан Литвин дозволяє собі списувати чужі матеріали.

Його виправдання здалися нам, м'яко кажучи, несерйозними. Тим більше що вони з'явилися за тиждень опісля оприлюднення факту плагіату.

За цей час УП отримала досить багато пошти на цю тему, а інші вдумливі читачі підказали ще одне місце "злочину". Один з наших критичних читачів, зараз відомий журналіст, пригадав про те, як його стаття, опублікована в одному з московських політологічних збірників, була точно так само, без посилань на чуже авторство, абзацами процитована вже в київському журналі. Підпис — Володимир Литвин. На жаль, події відбувалися досить давно, тому, щоб порівняти обидва джерела, довелося б не один день провести у бібліотеці.

Інший наш постійний читач вказав на дивний збіг окремих фрагментів статті українського політолога Олексія Гараня "До волі: через Національний конгрес" у київській газеті "Молода гвардія" за 1990 рік, 12 жовтня, та написаної пізніше статті Литвина про Українську міжпартійну асамблею. Стаття маловідомого тоді широким колам Литвина з'явилася в журналі "Політика і час" від 1991 року, № 4.

Сам Гарань описує неймовірний факт збігу у своїй книзі "Убити дракона: 3 історії Руху і нових партій України" (1993).

Ми звернулися до доктора історичних наук, професора, політолога Гараня з проханням прояснити ситуацію. Ось що він нам розказав.

Гарань: Дійсно, я побачив, що ряд пасажів зі статті Литвина майже без змін повторюють мої власні рядки. Я був цим щиро здивований і написав тодішньому доценту Литвину листа.

Це був не перший у моїй практиці випадок, коли мій матеріал використовували без посилань на мене. Перед тим один західний українознавець також зробив подібне. Але у листі-відповіді він визнав цей факт, і вибачився, пояснивши це неуважністю редактора. У відповіді ж Литвина такого визнання не було, хоча будь-який неупереджений читач побачить, звідки взято текст. Отже, коли згодом в книзі я давав огляд історіографії, то я, безумовно, згадав і про праці Литвина, однак змушений був зробити відповідне застереження. І, виявляється, недаремно.

На жаль, як бачимо, висновків зроблено не було, і це повторилося у набагато скандальнішій формі, що не сприяє міжнародному іміджу українських урядових діячів.

Соромно, але розкривається все більше фактів, м'яко кажучи, неприйнятної поведінки вченого і політика. На жаль, навіть у такій ситуації неможливо собі уявити, щоб якийсь світоч української науки хоча б докорив своєму колезі, який "проштрафився". Поки що поведінку Литвина можна сприймати за приклад — адже нічого страшного не сталося! Варто, однак, нагадати іншим вченим, що не всі вони рівні перед мораллю і суспільством. Є рівніші.

Наш коментар: Звинувачення в плагіаті — справа серйозна. На жаль, ін-тернет-газета не називає імені "відомого журналіста" і конкретних фактів, бо "довелося б не один день провести в бібліотеці". В зазначеному випадку, очевидно, це треба було б зробити, оскільки перша половина даної статті є непереконливою.