Главная Менеджмент Інформаційно-комунікаційний менеджмент у глобальному суспільстві - Бебик В.M.

Інформаційно-комунікаційний менеджмент у глобальному суспільстві - Бебик В.M.

4.5. Становлення національного інформаційного простору України

Як же виглядає в цьому аспекті Україна?

Наприклад, за станом на 2000 р. в Україні було зареєстровано понад 10 тис. періодичних видань тиражем 3024 млн примірників, більшість з яких — 6710 — мали місцеву сферу розповсюдження.

Національний та міжрегіональний статус мали 1859 газет і 206 журналів, місцевий — 5432 газети та 662 журнали. Решта періодичних видань належала до категорій збірників, альманахів, дайджестів, бюлетенів, календарів.

Телерадіопростір ділили між собою 791 телерадіомовник. Зокрема, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення протягом 1995-1999 рр. видала ліцензії 73 телерадіомовним компаніям (з них 67 — ефірних, 2 — ефірно-кабельних, 4 — ефірно-дротяних), 346-ти велемовним компаніям (з них 258 — ефірних, 76 — кабельних, 8 — ефірно-кабельних, 4 — супутникових), 372 радіомовним компаніям (з них 113 — ефірних, 255 — кабельних, 4 — ефірно-кабельних).

Цікаво, що із 791 телерадіомовної компанії статус державних телерадіоорганізацій мали лише 78 компаній (74 телерадіомовні, 2 телемовні, 2 радіомовні) [51, с. 8].

Проте якщо по кількості мас-медіа начебто не відстаємо від світових стандартів, то по кількості примірників на одного жителя за рік в Україні видається 60 примірників газет і журналів (по планеті цей показник становить 100, а в розвинених країнах не менше 300).

Радіоприймачів ми маємо 193 одиниці на 1000 населення.

Тобто, з основних показників ми відстаємо від середньосвітового рівня, не кажучи вже про лідерів network economy — себто економіки, в якій комп'ютерна техніка та найсучасніші засоби комунікації створюють основи електронного ринку, що ґрунтується на потужних інформаційних мережах.

Скажімо, ще 1995 р. в США нараховувалося 365 комп'ютерів на 1000 населення, а 23 % американських робітників мали персональні комп'ютери, підключені до Інтернету [16, с. 95].

(Про сучасний стан інформатизації та інтеграції в світі ми поговоримо пізніше.)

Зрозуміло, що на цьому тлі Україна виглядає не надто привабливо, оскільки лише близько 20 % наших громадян більш-менш регулярно купують чи передплачують одну-єдину газету (див. додатки до розділу).

Але це не є приводом для історичного песимізму. Знаючи свої проблеми, треба наполегливо працювати над їх вирішенням. Ми маємо всі підстави говорити про інтелектуальну спроможність нашої нації наздогнати відставання у просторі і часі.

Ми вже вказували на ту суттєву особливість, що з часу проголошення незалежності (1991) в Україні інформаційний простір почав інтенсивно розвиватися, розширюватися. Він і нині є надто мобільним. Насамперед за вісім останніх років майже вдвічі зросла кількість друкованих видань різного характеру і змісту. Нині в Україні виходить близько п'яти тисяч періодичних видань, з них понад три тисячі газет, журналів — близько тисячі, бюлетенів — понад сто, альманахів — 43, збірників — 107, додатків — 27, календарів — 3. Із регіональною, загальнодержавною сферами розповсюдження мінімум зареєстровано: газет — близько 700, журналів — також 700, бюлетенів — 87, збірників — 92, календарів — 3, альманахів — 24 (всього — понад 1,5 тис.). Обласними комітетами у справах преси та інформації на початок 2003 р. було зареєстровано 3400 видань. Близько 40 періодичних видань виходять в Україні мовами національних меншин — болгарською, угорською, румунською, грецькою, кримськотатарською, німецькою, сербською, вірменською, на івриті та ідиш. Ця преса зосереджена в основному в місцях компактного проживання національних меншин і активно сприяє висвітленню питань і проблем їхнього життя [7].

Чільне місце серед усіх ЗМК в Україні посідають недержавні, яких до 1995 р. в Україні взагалі не існувало. Більшість газет та журналів були органами відповідних національних комітетів, рад різних рівнів, окремі видання — відомчі. У різний спосіб, але усі такі видання значною мірою перебували під постійним контролем держави, а ще точніше, партійних органів, комсомолу, КПРС, КПУ та ін.

Появу разом з державними великої кількості недержавних друкованих, усних засобів масової комунікації варто розглядати насамперед як свідчення демократизації суспільного життя у країні, її поступу до демократичного громадянського суспільства. Це процес об'єктивний, неминучий.

В Україні нині, наприклад, більшість видань із загальнодержавною та зарубіжними сферами розповсюдження (54 %) засновано недержавними структурами.

Дещо інша картина спостерігається у місцевій пресі. Тут державні видання становлять 62 відсотки.

Своєрідною є і структура зареєстрованих в Україні періодичних видань, а саме: переважну кількість друкованих ЗМК з місцевою сферою розповсюдження нині становлять газети. Серед видань регіональної, загальнодержавної, зарубіжної сфери розповсюдження при цьому реєструється журналів та видань журнального типу більше, ніж газет (1175 — газет, 1199 — журналів, 348 видань журнального типу — за даними 2001 р.).

Те, що функціонування інформаційного простору значною мірою залежить від суті і характеру великої політики, кардинальних політичних процесів — загальновідомо. Свідченням цього є таке. Після проголошення України самостійною, суверенною державою, переважна більшість друкованих видань оголосили себе незалежними, однак виникли і суто державні видання, такі газети, як "Урядовий кур'єр" (орган державної виконавчої влади — 1990 р.), "Голос України" (орган Верховної Ради України — 1991 р.) та інші, авторитет яких серед ЗМК надто високий і об'єктивно обумовлений.

Вирізняють нині такі основні типи українських видань за формою їх фінансування та мірою залежності від держави:

1. Державні, що цілком утримуються за рахунок держбюджету, місцевих бюджетів чи за рахунок міністерств, відомств, державних підприємств. З найвідоміших центральних газет є "Голос України" — орган Верховної Ради України та "Урядовий кур'єр" — орган Кабінету Міністрів України.

2. Формально незалежні газети, котрі отримують допомогу з держбюджету через Фонд незалежної преси. З центральних видань такими є "Независимость", "Правда Украины", "Молодь України" тощо.

3. Незалежні видання, котрі самі заробляють кошти на своє утримання через пряму журналістську діяльність чи додатковий супутній бізнес. Найвідоміші серед них — "Всеукраинские ведомости", "Фінансова Україна", "Киевские Ведомости", "Новости";

4 Формально незалежні видання, в чиїх бюджетах присутні іноземні кошти, отримані від різних фондів та інших організацій і водночас контрольовані лідерами українських партій, громадських організацій та профспілок. Прикладом такого видання є "Час-Тайм".

5. Партійні видання, утримувані коштом партій, — газета "Комуніст", "Товариш' ' тощо.

Отже, можна зробити висновок, що на українському інформаційному ринку працюють нині незалежні, партійні видання, видання з часткою іноземного капіталу, іноземні та державні й напівдержавні газети, журнали. Пропорційне співвідношення за тиражем та охопленням території між останніми й усіма іншими — відповідно 60 і 40 відсотків [7].

Відповідних трансформацій зазнала і зазнає донині видавнича справа в Україні. До 1991 р. вона була чітко організована і чітко регламентована. Так, друковану продукцію наприкінці 80-х років випускали 26 книжкових видавництв як державних, так і громадських організацій ("Молодь", "Наукова думка", "Радянський письменник"), 51 головна організація, яким були надані видавничі права, 25 редакційно-видавничих відділів облполіграфвидавів. Ці видавництва були надто потужними, володіли монопольними правами на видання, проте після 1991 р. вони фактично змінили свій статус, комерціалізувалися, перебудували свою видавничу діяльність.

Випуск друкованої продукції здійснювало загалом 522 поліграфічні підприємства (комбінати друку, книжкові фабрики, республіканські, обласні, міські друкарні), а також 1012 відомчих друкарень, цехів, поліграфічних дільниць. У системі Держкомвидаву колишньої УРСР налічувалося 1080 книгарень і 455 кіосків. Крім того, розповсюдженням літератури займалося 458 кіосків Укркоопспілки, 6712 кіосків "Союздруку", 16 — "Академкниги", 3 — "Воєнкниги", інші структури. Загалом до 1991 р. в Україні видавалося в середньому 8 тисяч назв книг і брошур загальним тиражем близько 170 млн прим. У тому числі 26 республіканських видавництв випускали в рік понад 4 тисячі різноманітних видань.

Нині в Україні функціонує до 1000 видавництв і різноманітних видавничих організацій, в яких до державного сектору належать лише 22 книжкових видавництва та видавництва НАН України "Наукова думка", Спілки письменників "Український письменник" та Спілки молодіжних організацій України "Молодь". Поліграфічний комплекс України — це понад 2 тисячі підприємств різних форм власності: державної і комунальної — 21,1 %, колективної — 56,6 %, приватної — 21,8 %, юридичних осіб інших держав — 0,5 %. У державній власності перебуває нині 23 поліграфічні підприємства, в тому числі 5 книжкових фабрик виробничого об'єднання, таких як "Поліграфкнига", 4 обласні друкарні, 14 газетно-журнальних видавництв, 2 галузевих науково-дослідних інститути. У мережі книгорозповсюдження залишилося лише 5 державних оптово-роздрібних книготорговельних підприємств (у Києві, Харкові, Львові, Донецьку, Одесі). Фактично видавничих структур в Україні на сьогодні більш ніж достатньо. Мову можна вести лише про ефективність, дієвість їх діяльності, "смакову" спрямованість тощо.

Зростає останнім часом кількість дитячих видань та тих видань, що розповсюджуються за межі України. Так, на початок 2000 р. Мінінформом, комітетами інформації було зареєстровано та перереєстровано понад 8300 періодичних видань, з них — 3311 — із загальнодержавною та зарубіжною сферою розповсюдження та близько 5000 — з місцевою. Тобто, суттєво змінюється і структура друкованих засобів масової комунікації.

Стосовно зростання і кількості україномовних видань, то темпи цього процесу невеликі, український загал вони не влаштовують.

З метою підвищення ефективності управління в системі електронних ЗМК, безпосередньо на виконання Указу Президента України від 16 вересня 1998 року № 1033 була утворена Державна акціонерна компанія "Українське телебачення і радіомовлення", покликана вирішувати внутрішні питання загальнонаціонального державного телебачення і радіомовлення, забезпечувати їх стабільний розвиток. Але цього явно недостатньо.

У перші роки після проголошення незалежності в Україні було створено 10 інформаційних агентств: "Укрінформ", "Республіка", "Інтерфакс-Україна", Творче об'єднання "Новини",

"УНІАН", "Українська пресова агенція", "Інформ-Собор" (Дніпропетровськ), військове інформаційне курсантське агентство "Віка" (Львів), студентське інформаційне агентство "СІА" (Київ), інформаційна агенція "Харків—Новини", інформаційне агентство "Інтелект" (Львів). Головну роль серед цих агентств відіграє безумовно Державне інформаційне агентство України (ДІНАУ), передплатником якого є майже 300 місцевих періодичних видань. А загалом отримувачами 20 інформаційних стрічок і вісників ДІНАУ є близько тисячі вітчизняних суб'єктів інформаційного ринку, серед яких, окрім місцевих газет, всеукраїнські та регіональні видання, теле- і радіокомпанії, державні підприємства, власні та комерційні структури.

На підставі угод про співробітництво ДІНАУ поширює свою інформацію за кордон через власну мережу, а також через відповідні зарубіжні агентства.

Інформацію про суспільно-політичні, економічні процеси ДІНАУ подає до газет, журналів США, Канади, Австрії, Словаччини, Польщі, Румунії, Казахстану, Греції, Молдови, тобто тих країн, в яких проживає немало українців. Так, вітчизняним і зарубіжним засобам масової комунікації пропонуються такі стрічки та вісники, як "Законодавство: документи, коментарі, консультації", "Новини ділового світу", "Планета", "Закордон і новини, події, факти", "Україна і світ", "Новини України" (російською та англійською мовами), "Кримінальна хроніка", "Україна: хроніка подій минулого тижня" та ін.

Крім висвітлення візитів у зарубіжні країни лідерів України, агентство ДІНАУ активно налагоджує зв'язки із зарубіжними агентствами ІТАР-ТАРС (Росія), відповідними агентствами Республіки Білорусь, Литви, Естонії, Киргизії, Хорватії, Словаччини, Румунії, Болгарії, Греції, Чехії, Німеччини, Бельгії, інших країн.

Отже, інформаційний простір України фактично за десятиріччя незалежності було сформовано: а) відповідно до основних проблем державотворення, завдань формування самостійної, суверенної держави; б) відповідно до інтеграційних світових процесів, які аж ніяк не обходять Україну. Хоча таку сформованість важко й не варто називати остаточною, завершеною, вона, однак, свідчить про те, що головне інформаційно-комунікативний простір в Україні склався і діє.

Злиття різних суб'єктів комунікаційної сфери свідчить про те, що варто всерйоз поставитися до вивчення проблем інформаційного суспільства, яке досліджують представники різних галузей наукового знання.

Ми ризикнемо дати власне тлумачення інформаційного суспільства — суспільства, в якому накопичення й обробка інформації та виробництво продукту виступає рушійною силою науково-технічного, соціально-економічного і культурно-освітнього прогресу.

Позаяк про інформаційне суспільство написано вже чимало книг, це створило передумови для типології моделей інформаційного суспільства, які ми розглянемо далі.