Главная Менеджмент Інформаційно-комунікаційний менеджмент у глобальному суспільстві - Бебик В.M.

Інформаційно-комунікаційний менеджмент у глобальному суспільстві - Бебик В.M.

Розділ 2. Соціальна комунікація та роль у суспільній сфері

2.1. Поняття соціальної комунікації

Якщо залишити за дужками матеріальний, економічний і технічний аспекти комунікації, стає очевидним її соціальний характер.

Дописемна культура обожнювала Слово, що по суті було обожнюванням комунікації. Після запровадження писемності культ Слова трансформувався в культ Книги.

Зрештою, священні писання усіх релігій є наслідком комунікації пророків з Богом, а саме слово "релігія" в перекладі з латини означає "зв'язок", тобто "комунікація".

Але якщо для священнослужителів комунікація була предметом культу, то для стародавніх вчених — предметом дослідження. Логіка, лінгвістика, риторика, граматика, діалектика вивчали проблеми комунікації з прадавніх часів.

У середньовіччя відродилася давньогрецька герменевтика, що досліджувала проблеми розуміння та тлумачення поетичних і священних текстів.

Педагогіка (Я. Коменський, І. Песталоцці, Ж. Ж. Руссо) сприяла розвитку природних здібностей дітей, мовознавство (В. Гумбольдт, А. Шлегель, Я. Гримм) описувало і класифікувало різні мови, соціологія (О. Конт, Г. Спенсер) досліджувала суспільство та ін.

Проте всі ці науки "чомусь" поза межами своїх досліджень залишили проблему комунікаційних взаємозв'язків, без яких жодне суспільство існувати не може.

І лише на початку XX ст. виникає семіотика, яка дала поштовх структурній (прикладній) лінгвістиці (Ф. де Сосюр, Ч. Пірс). З'являються праці соціологів (Г. Тард, П. Сорокін), соціальних психологів (В. Вундт, X. Штейнталь, Г. Лебон, Дж. Мід, Г. Блу-мер), які ґрунтовно досліджують комунікаційну проблематику.

Скажімо, французький дослідник Габріель Тард (1843-1904) пояснював соціогенез (виникнення і розвиток суспільства як такого) соціально-комунікаційною діяльністю у формі наслідування, позаяк "суспільство — це наслідування, а наслідування — певною мірою гіптотизм".

Вже згадуваний росіянин Пітирим Сорокін (1889-1968) під комунікацією розумів обмін почуттями, ідеями, вольовими імпульсами, тобто взаємодію людей на психічному рівні.

Фундатори американської соціальної психології Джордж Мід (1886-1931) і Герберт Блумер (1900-1987) вважали, що люди взаємодіють через символи. Процес мислення розглядався ними як оперування символами, які люди постійно створюють і якими обмінюються між собою.

Така взаємодія, на думку згаданих вище лідерів символьного інтеракціонізму, коли люди передають один одному знання, духовні цінності, зразки поведінки, впливають на дії колег через символи, є головним чинником у комунікаційній моделі суспільного життя.

Але питання змістовної комунікації були в центрі уваги також і представників документалістики . Серед них виокремлюють бельгійця Поля Отле (1868-1944), який розумів під документом будь-які зображення чи тексти. Цей науковий напрям набув поширення у другій половині XX ст . з виникненням чисельних служб соціальної комунікації, які не тільки відбирали бібліографічні джерела для політиків, бізнесменів, науковців, виробників, але й здійснювали обробку, класифікацію і аналіз необхідної замовникам інформації.

Динамічний розвиток інформаційно-обчислювальної техніки дав потужний поштовх інформатиці (Information Science), яка, втім, зародилася на удосконаленні лише системи наукової комунікації, залишивши осторонь системи економічної, політичної, масової комунікації та ін.

Підсумовуючи, можна констатувати, що проблеми соціальної комунікації наприкінці ХХ ст. стали предметом дослідження соціології, психології, політології, культурології, філософії, до-кументалістики, інформатики, журналістики, теорії реклами і паблік рилейшнз тощо.

Переконавшись, що соціальна комунікація, нарешті, набула наукового статусу, на який давно заслуговувала, варто зосередитися на цьому понятті змістовніше.

З огляду на зазначене потрібно особливо наголосити , що суб'єктом соціальної комунікаціїє особистість. Навіть якщо вона спілкується сама із собою.

Науковці в останніх випадках говорять про автокомунікацію, яка, на їх переконання, є інтеріотизованою соціальною комунікацією.

Цей "внутрішній голос" виконує дві функції:

1) функцію "напівфабрикату" зовнішніх висловлювань, зміст яких остаточно реалізується через слово (за Л С. Виготським);

2) функцію внутрішнього комунікаційного каналу, спрямованого всередину особистого "Я".

В останньому випадку внутрішній діалог відбувається, коли інформацію треба не просто механічно сприйняти (якщо це тільки можливо), але й "пропустити її через душу", пережити її як особистий досвід. Такий внутрішній діалог відбувається при сприйнятті творів мистецтва, в емоційно-стресових ситуаціях тощо.

Автокомунікація формується у процесі інтелектуального становлення людини в соціальному середовищі у тісному поєднанні із біологічними (генетичними) і психологічними змістовними комунікаціями.

Нетерплячому читачу, який ніяк не може дочекатися власне вивчення проблеми міжособистісної та інших видів комунікації, мусимо пояснити ось що: коли два суб'єкти соціальних комунікацій, які опанували метод автокомунікації, входять в "резонанс міжособистісного спілкування", процес відбувається і на когнітивному рівні, і на інтерактивному.

Беручи до уваги, що ці рівні комунікації тісно пов'язані між собою, російський дослідник А. Соколов дав таке визначення: "Соціальна комунікація є рухом змістів у соціальному часі та просторі" [55, с. 27].

Змісти, які пересуваються в соціальному часі та просторі від комуніканта до реципієнта, охоплюють насамперед знання, уміння, стимули й емоції.

При цьому знання розглядаються не тільки у формі фактів і концепцій (раціонально санкціонованих), але й цінностей, ідеалів, переконань і аргументів віри (про які людина знає на рівні свідомості).

Уміння — це перші навички, методи, звички, безсвідомі установки, згідно з якими людина діє в тих чи інших стандартних ситуаціях.

Стимули — це вольові впливи, які спонукають реципієнта до активності.

Емоції — розглядаються в контексті позитивної розв'язки і душевної рівноваги, необхідних для емоційного включення у процес соціальної комунікації.

Змісти (тобто, знання, уміння, стимули і емоції) можуть виступати у двох іпостасях: комунікаційних повідомлень (мова, лист, малюнок) і як утилітарні предмети (будинки, одежа, зброя, знаряддя праці та ін.)

Соціальний час — відчуття протікання соціального життя сучасниками. Темп соціальних змін може бути різним (у революційні епохи — значно прискорений) До того ж треба розуміти, що і змісти з часом втрачають свою "товарну цінність", як, скажімо, прогноз перед президентськими чи парламентськими виборами, що вже відбулися.

Соціальний простір — це відчуття людьми системи соціальних відносин, яка склалася в певному суспільстві.

Соціальний простір є багатомірний, позаяк кожний суб'єкт соціальної комунікації має складні відносини з державою, структурами громадянського суспільства, конкретними особистостями і соціальними спільнотами.

Закони класичної драматургії свідчать, що, побачивши в першому акті п'єси рушницю, яка висить на стіні, чекайте пострілу, який поставить фінальну крапку в сюжеті вистави.

Відтак логічним є розгляд руху змістів у соціальному просторі як комунікаційну діяльність, а руху змістів у соціальному часі як соціальну пам'ять.

Проте не будемо забувати, що цей поділ доволі штучний, оскільки комунікація має розглядатися комплексно через єдність комунікаційної діяльності і соціальної пам'яті.

Саме це ми і зробимо у наступному підрозділі книжки.